Світова практика державно-приватного партнерства

Світова практика винайшла цілу низку форм і видів державно-приватного партнерства. Здебільшого поділ проводиться між контрактною формою партнерства, де в межах контракту передбачаються умови співпраці. А також є співпраця інституційної природи, що передбачає співпрацю в межах певного володіння. У такому випадку приватний учасник наділяється деякими особливими повноваженнями, які йому необхідні для виконання умов договору і виконання взятих зобов’язань.

Загалом, існує п’ять загальновідомих типів:

• Build-Own-Operate. Це коли приватний партнер виконує свої зобов’язання без передачі права власності державному сектору;
• Build-Operate-Transfer. В такому випадку приватний учасник будує об’єкти за визначеною з державою специфікацією, експлуатує протягом певного часу, а потім повертає державі;
• Buy-Build-Operate. Це коли уряд продає об’єкт приватному власнику, а той відновлює, розширює для більш оптимальної експлуатації;
• Design-Build-Operate. Приватний учасник проектує, будує та експлуатує державні об’єкти з правом власності в державному секторі;
• Build-Develop-Operate. Тип співпраці, при якому приватний партнер бере в лізинг або купує держоб’єкт та інвестує свій капітал для модернізації.

Різноманітність типів партнерства видозмінюється в залежності від ступеня замученості кожної із сторін та рівня ризику, які беруть на себе сторони. У різних країнах, законодавство передбачає різні типи партнерства. Україна, яка збирається ухвалювати свій законопроєкт має враховувати міжнародний досвід.

Правове поле

На сьогодні більшість концесійних проектів в Україні є незначним та торкається, здебільшого, сфери житлово-комунальних послуг. Але за договором концесії можна реалізовувати масштабні проєкти, наприклад в інфраструктурі чи у використанні підземних корисних копалин. Крім цього, це надійний інструмент володіння та менеджменту державними активами, які держава не хоче приватизовувати. Але для цього, в Україні не врегульована належна нормативно-правова база.

Українське законодавство визначило концесію ще у 1999 році, коли був ухвалений Закон “Про концесії”. На сьогодні існує чотири закони, що регулюють питання концесій в різних галузях, однак вони не передбачають особливо вигідних умов для іноземного інвестора і торкаються вузьких сфер.

В минулому році, нова версія Закону “Про концесії” була підтримана у першому читанні, однак до остаточного ухвалення справа не дійшла.

Зокрема, новий проєкт закону передбачає застосування концесії у будь-якій сфері господарських взаємовідносин. Це доволі позитивна зміна, оскільки нинішнє законодавство має суворе обмеження щодо галузей застосування концесійних взаємовідносин.

У новому проєкті, так як і у нинішньому, передбачений конкурсний відбір суб’єкта господарської діяльності, але в окремих випадках можливий вибір шляхом переговорів, за рішенням Уряду. Крім цього, можливо також досягти підписання угоди шляхом переговорів якщо є позитивний висновок аналізу ефективності результатів умов договору. Даний аспект викликає певні дискусії, адже містить корупційні ризики, тому, гадає, варто більш детально переглянути та провести необхідні експертні дискусії з цього питання.

Також важливим для інвестора нововведенням, що передбачено у новому проєкті закону є можливість передачі вирішення спорів у міжнародний комерційний або інвестиційний арбітраж. В умовах низької довіри до українських судів, можливість врегульовувати спори в міжнародних арбітражах дає гарантії іноземним інвесторам на справедливе вирішення питань.

Президентські умови для концесії

Президент Володимир Зеленський на зустрічі з Урядом та парламентом дав вказівку ухвалити Закон  “Про концесії”, однак не вказав у якій редакції і чи необхідно створювати окремі засідання комітетів, для розгляду питань усунення ризиків. Зараз м’яч на полі парламентарів і вони відповідальні за остаточну редакцію законопроєкту, а отже і алгоритм дії концесії.

В українських реаліях, в умовах, коли значна частка інфраструктурних об’єктів, державних та соціальних, логістичних та промислових об’єктів перебуває в державній або муніципальній власності, для покращення ефективності менеджменту, концесія, як вид державно-приватного співробітництва досі не достатньо визначена та не використовується, від чого втрачає, в першу чергу, держава.

Даний вид взаємовідносин дозволяє державі залучати ефективного, вмотивованого до якості роботи, інвестора та бути протектором і контролером виконання робіт чи використання надр, і до того ж, отримувати прибуток.

Відсутність врегульованого механізму концесії є абсолютним прорахунком, оскільки для цього непотрібно витрачати державні кошти, для цього просто необхідно ухвалити законодавчу базу. Враховуючи моно-більшість парламенту, питання ухвалення законодавства лежить виключно у площині політичної волі.